Нинішня КПУ на початку 90-х років стала притулком для тієї частини радянської номенклатури, якій не знайшлося місця у новому, "капіталістичному” світі.

Таких було не багато, адже більшість радянських та комсомольських бонз знайшли себе в якості власників колишнього суспільного майна, постколгоспних латифундистів, господарів "демократичних” партій і т.д. Але були серед них і занадто старі, занадто догматичні, занадто примітивні. Коротше ті, кого не хотіли брати у клуб нових господарів життя. Вони (після певних поневірянь) створили КПУ, та накопичували заздрість до тих,хто обійшов їх на повороті 1991 року.

У 90-ті роки КПУ не відігравала великої політичної ролі. Був навіть момент, коли (після "оксамитової революції” у парламенті) видавалося, що КПУ залишилася в минулому. Деякий час комуністи відігравали роль спаринг-партнера для влади (зокрема, 1999 року проти Л. Кучми), але переважно залишалися у статусі "парламентської меблі”, яка постійно на своєму місці, нікуди не рухається, але і самостійної ролі не відіграє.

Все змінило ХХІ сторіччя, яке в українській історії позначилося масштабними зіткненнями вгодованих олігархічних кабанчиків за місця біля вузького корита. Тоді олігархічна "еліта” розбилася на дві групи, що гуртувалися довкола основних претендентів на "корону”. В умовах бінарного розколу політики на рахунку був кожен депутат.

Як наслідок, згадали про парламентських "аборигенів” з КПУ,які дуже зручно доповнювали штики ПР для створення більшості. Починаючи з 2006 року вони – незмінні партнери регіоналів по коаліції. Настав солодкий момент реваншу та остаточної інтеграції у ряди "колишніх побратимів по КПРС”.

Що найцікавіше (і це повністю відображає особливості українського електорату), поки КПУ грала роль партії послідовних марксистів, що не сприймає перетворення після 1991 року та протистоїть капіталістам, то вона лише втрачала голоси. Традиційний електорат людей похилого віку "вимирав”, а притоку нових людей не було. Але тільки комуністи вступили в явний альянс з олігархічною ПР, яка мала б бути їх найголовнішим ідеологічним ворогом, КПУ почала збільшувати свої показники з кожними парламентськими виборами.

Думаю, що лідери КПУ збагнули та змогли використати особливості нової електоральної ситуації.

Нинішньому виборцю не потрібно було розповідати про класову боротьбу, революційну ситуацію, суспільство соціальної справедливості. Подібні "сложняки” зараз нікому не потрібні. 20 років реформування освіти, від’їзду науковців і просто освічених людей, руйнації престижу викладацької та вчительської праці та цінності освіти загалом – все це не могло не вплинути на виборця. Тому і політична дискусія перемістилася на рівень "мочи козлов” та "наших б’ють”. Відповідно, трансформувалася і риторика КПУ, в якій все більше місце почали займати різноманітні соціокультурні симулякри.

Формула агітації КПУ проста. Те саме, що в "регіонів”, але трохи радикальніше. Причому, ця радикальність часто виходить вже за межі здорового глузду.

ПР вводить регіональні мови? КПУ підтримає, але скаже, що цього мало, і російська має бути державною. ПР розвішує червоні прапори на День Перемоги? КПУ запропонує зробити їх державними і т.д. і т.п.

У виступах сьогоднішніх перших осіб КПУ ви не почуєте про світову революцію або побудову комунізму. Лише про мову, відродження СРСР, боротьбу з натівським чоботом, червоні прапори і т.д.

Комуністи заробляють бали, плодячи симулякри (тобто сутності, що не мають жодного відношення до предметної реальності). Зокрема, остання ініціатива КПУ про повернення до радянської символіки – яскравий цьому приклад. Якщо про мовне питання ще можна стверджувати, що воно бодай якось пов’язане з дійсністю, то символіка – це віртуальна проблема віртуальної політики.

Але саме така віртуальна політика дозволяє КПУ набирати бали.

Вони вже не ліві ні згідно до риторики, ні згідно до парламентської позиції,а стають такою собі пародією на олігархічну ПР (що сама є пародією на КПРС).

І в цьому велика корись комуністів для діючого режиму. Вони: 1) виступають визнаною, легальною альтернативою до ПР у східних областях (до речі, у них майже монопольне право критикувати діючу владу на загальнодержавних каналах у спеціальних програмах у пройм-тайм); 2) "підбирають” тих виборців ПР, що розчарувалися у "своїх”, але потім, у парламенті, повертають ПР борг; 3) створюють враження політичного плюралізму; 4) при цьому, жодним чином не можуть претендувати на те, щоб обійти ПР, адже вже занадто одіозну політичну позицію займають.

Найприкріше у цій ситуації, що все унеможливлює в Україні найближчим часом нормального лівого руху. Фактично, у новій Верховній Раді не буде жодної реальної лівої політичної сили. Олігархічна ПР, популістична ОО, умовно-ліберальний УДАР та  "Вперед Україна”, націоналістична свобода будуть доповнені КПУ, яка пропонує лише історичні симулякри та абстрактні соціальні гасла. Дуже "дивна” роль лівих у суспільстві, де соціальні проблеми – найгостріші. У той час як країні потрібен центр організації страйкомів та координації профспілок. Але наші "ліві” у цій ситуації просто дискредитують саму ідею соціальної боротьби, що робить політику викривленою.